Щодня на порозі болю: Один день із життя настоятеля головного військового храму Львова

Для настоятеля храму отця Тараса Михальчука кожен день — це болісна зміна облачення: з червоної ризи для літургії у чорну — для чергового чину похорону. Березень 2026 року не приніс полегшення: на дванадцятому році війни відспівування воїнів стало для храму не рутиною, а найвищим і найважчим обов'язком.

Репортерки видання Frontliner провели день разом із капеланом, аби побачити, як церква стає прихистком для тих, чиє горе неможливо втамувати словами. Це історія про те, чому фраза «я вас розумію» заборонена в розмовах із вдовами, як віра допомагає батькам загиблих єдиних синів всиновлювати дітей і де сам священник шукає сили, аби після сотень похоронів продовжувати бачити красу в заході сонця. Про вибір любити Україну, сирітство двох дівчаток та молитви, в яких капелан просить допомоги у тих, кого сам провів в останню путь, — читайте у нашому матеріалі.

Сонячні промені пробиваються крізь вікна Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла у Львові. Вони освітлюють білих паперових ангелів, які легко погойдуються у кутку. Віряни, як і щодня, прийшли на ранкову літургію – моляться, готуються до сповіді, плачуть чи просто шукають надію. Настоятель храму Тарас Михальчук після служби поспішає переодягнутися з червоної ризи у чорну – за чверть години храм вкотре зустрічатиме полеглого на фронті воїна. Цього разу під час чину похорону присутні репортерки Frontliner.

У центрі храму стоїть катафалк. Біля нього – два прапори, вази для квітів, а також кілька крісел для близьких полеглого захисника. Але на них ніхто так і не присяде. До храму під’їжджає ритуальний автомобіль. Священник виходить зустрічати воїна, якого проведе в останню путь.